Колишня краматорська журналістка та вся її родина зі зброєю в руках захищають Україну від російської орди.
Ще кілька років тому журналістка Ольга Семиразуменко розповідала краматорчанам місцеві новини. Сьогодні і вона, і всі члени її родини добровольцями борються проти російської наволочі.
"Ольга Семиразуменко «Мама Оля», старший бойовий медик механізованої роти, сержант. Мобілізувалась 25 лютого 2022. Журналіст", - так починає свою розповідь про Ольгу Медіа-агенція "ТРО Медіа" (Служба зв‘язків з громадськістю Сил ТрО).
"...Мені довелося ходити на роботу під дулом автомата, коли біля твого кабінету чергують озброєні росіяни, які п'ють, вживають наркотики, поводять себе неадекватно, і ти не знаєш чи ти повернешся сьогодні додому, коли під вікнами горять тролейбуси та автівки, іде розгул маргінесу – це був страшний період. Ми відчували страх, гнів, огиду та безсилля одночасно. Та саме цей дикий коктейль емоцій і спонукав до боротьби.
Багато років життя я віддала журналістиці, працювала прессекретарем міської ради в одному з міст Донецької області. Після того як 2014-го року рідне місто захопили росіяни, ми займалися звільненням: співпрацювали з нашими військовими та іншими силовими структурами.
«Ждунів»(тих,хто чекає повернення України на прокремлівський курс) на жаль, багато, бо роками їх накривали проросійською пропагандою. Це переважно пенсіонери, які ностальгують за «СРСР», бо тоді вони були молоді та мали морозиво по 20 копійок і кімнату в комуналці з тарганами. Або люди без освіти, яких дуже легко утримувати домінацією в інфопросторі. Усі вони не вивчали історію, не знають традицій, культури і їм ближче те, що навіюють регулярно з телевізора, навіть коли воно іде врозріз із логікою.
Насправді ці люди могли бути на нашому боці, якби ми спрацювали більш активно ніж росіяни. Тому що пропаганда створює і утримує потрібну для влади картину світу. Вона робить складне простим. Ми повинні зараз наздоганяти, тому що інакше ми ніколи не відбудуємо свою державу, у нас ніколи не буде традицій, культури, духовності.
Ми занадто багато вимагаємо від молодої країни. Це як взяти підлітка і вимагати від нього зрілих рішень. Ну які в нього можуть бути рішення? – Це дитина, йому треба набути свій досвід. Так от і ми зараз у процесі набуття досвіду. Звичайно кожному хочеться, щоб війна вже завтра просто закінчилася, але в нас дуже сильний супротивник, який розв'язував багато війн, має в цьому досвід. Тому чекати швидкої Перемоги, на жаль, не доводиться.
Ми з родиною були готові до ворожого вторгнення, знали що воно відбудеться рано чи пізно. Ми це зрозуміли ще 2014-го, коли до нас сотнями автобусів завозились російські актори для масовок. Якщо ви будете чути, що на Донбасі люди хотіли «рускай весны» – ні, це неправда. Дуже багато росіян завезли з Ростовської області автобусами на мітинги. Були «крикуни», «провокатори», «бабусі з іконками» - все за методичкою. Це все було дуже серйозно організовано.
24 лютого. Ранок. Вибухи. Виглядаємо у вікно і бачимо скупчення автомобілів на виїзд із Києва. Зібралися та пішли до військкомату всією сім'єю.
Коли отримали зброю прийшло усвідомлення, що мої діти можуть не повернутися. Мене такий жах охопив - сльози потекли рікою. Син спитав що сталося. Кажу: «Страшно, милий. Вас втратити боюся». Він відчитав як дитину: «Мамо, ти про що!? А ті діти, що вже загинули під обстрілами? А жінки, яких кацапи згвалтували і вбили?! Ми прийшли для чого сюди!?». Як душ холодний. Відключила емоції і пішла працювати.
Холодний розум допомагає коли маєш справу з пораненими. Я співчуваю бійцю, надаю допомогу, я хочу, щоб він жив, я хочу, щоб у нього якомога менше було уражень, але я не включаюся в це емоційно. Інакше будуть трястися руки, тахікардія і ти не зможеш адекватно оцінювати ситуацію.
У нас, бойових медиків, специфічне почуття гумору. Ми трохи цинічні, жартуємо про смерть. Бо коли над нею смієшся вона не така вже й страшна. «Що, нога болить? – Відпиляємо!», «Пацани, підпишіть броніки, бо якщо вас задвохсотять, як МТЗ-шник буде списувати майно?», – цивільних це лякає, а ми посміялися і пішли працювати далі.
Якщо раніше мені було важливо «Ой, а що люди скажуть? Ой, як я виглядаю? Ой у мене ніготь зламався, зморшка там якась...» Зараз це все абсолютно байдуже. В нас там немає віку, немає статі. Туалет, душові – все спільне. Ми один перед одним в трусах бігаємо, бриємось-миємось. Всі як велика сім’я.
Обов'язки бойового медика – допомагати бійцям на полі бою. Але ми живемо не тільки в полях і старший бойовий медик – це, по великому рахунку, сімейний лікар. Все як вдома: «Мамусю, у мене голова болить», «Мама Оля, коліно шось стріляє», «Ма, спина заклинила, треба укол». Вже до смішного: «Дружина не може завагітніти. Подивись, гормони в нормі?». Якщо сімейні проблеми є – так само люди йдуть, діляться, скаржаться..."