Олексій Мочанов, журналіст.
4:45 ранку…
Ніч із суботи на неділю.
У звичайний день Місто ще не прокинулося б.
Або ще не заснуло.
Але це не про сьогодні. Сьогодні Київ не спить. Зовсім.
Кремлівські ефори знову перетворюють наше Небо на свою зброю, а тиша стає не відпочинком, а паузою між вибухами.
Київ лежить у темряві, у диму, але точно не в страху і не у відчаї. Втомлений, задимлений, із запахом гару в повітрі,з вікнами,
за якими люди рахують не хвилини, а залпи,спалахи, роботу ППО, удариі короткі повідомлення: «ти де?», «живі?», «у нас поруч приліт».
Хтось у метро. Хтось в укритті. Хтось у коридорі між двома стінами. Хтось удома, бо вже немає сил щоразу бігти хрін знає куди і хрін знає навіщо. Хтось не спить, бо поруч діти. Хтось не спить, бо поруч старі. У когось коти, собаки, папуги, канарки, рибки…
Хтось не спить, бо просто не має права заснути.
Ніч очікувалася важкою.
І вона такою стала.
По Україні били й б’ють усім,
що в них є.
По Києву — сьогодні особливо зло.
Давні літописи вирішили, що Київ — мати міст руських.
Русняві доктрини вирішили вбити, добити, знищити Матір.
Виродки…
Б’ють не по карті. Не по об’єктах на папері. Не за військовою логікою.
А по нервах, по повітрю, по сну,по пам’яті, по людській здатності вранці встати й продовжити жити.
По Лук’янівці та інших «координатах», де їм здається й мариться, що серед людей є щось таке, що дає одним право вбивати інших.
Вони знову намагалися зламати волю.
Це вже не нова тактика.
І навіть не нова підлість.
За дванадцять років ми встигли вивчити цей почерк: спочатку погроза, потім удар, потім дим,потім брехня, потім спроба назвати терор «відповіддю», «операцією», «необхідністю».
Вони весь час намагаються зробити вигляд, що ламають інфраструктуру.
Насправді вони б’ють по внутрішньому стрижню людей.
По тому місцю, де у нормальної людини мав би бути страх.
Але там уже давно не страх.
Там — холод.
Не порожнеча. Не відчай. Не паніка.
Там — холодна, зібрана, дуже доросла і легко пояснювана Ненависть.
Така ненависть не кричить.
Вона не розмахує руками.
Вона не шукає красивих слів.
Вона просто мовчки запам’ятовує.
Адреси. Ночі. Імена. Звуки. Дитячі обличчя в метро. Собак, які тремтять від вибухів. Пожежників, які їдуть туди, звідки інші тікають. Лікарів, які мовчки готуються приймати нових поранених. Військових, які цієї ж ночі в строю, бо країна не має розкоші вимкнутися.
Ми всі втомилися?..
Найімовірніше, це правда.
Але втома — не капітуляція!
Втома — це стан тіла,а не вирок духу.
Місто може бути задимленим. Може бути з вибитими вікнами. Може бути з вирвами, перекритими вулицями, запахом горілого пластику, бетону, металу й нічного страху.
Але воно не переможене.
Переможене місто мовчить інакше.
У ньому немає цього важкого дихання. Немає повідомлень у телефонах. Немає людей, які о четвертій ранку несуть воду сусідам. Немає комунальників, які з’являться раніше, ніж розвіється дим. Немає волонтерів, які вже думають, кому і що потрібно. Немає тієї дивної української звички — після найстрашнішої ночі питати не «як рятуватися?», а «чим допомогти?»
Русак на пропозицію «валимо?» питає: «куди?»
А українець — «кого і за що?»
Щоб була Причина.А не привід.
Москва знову зібрала силу,щоб довести свою силу.
І знову показала слабкість.
Бо сильний не воює зі сонним містом. Сильний не міряється ракетами з дітьми в укриттях. Сильний не намагається перемогти народ безсонням, гаром і розбитими вікнами.
Це не сила.
Це безсилля, якому дали метал, вибухівку й наказ.
Київ переживав імперії, окупації, голод, розстріли, брехню, зраду, зиму, темряву і війну.
Він не став м’яким. Він не став беззахисним.
Він став старшим, жорсткішим і уважнішим до правди.
Вранці люди вийдуть назовні.
Хтось мовчки дивитиметься на небо. Хтось — на уламки. Хтось — на свій дім. Хтось піде на роботу. Хтось повезе дітей. Хтось знову відкриє кав’ярню, аптеку, шиномонтаж, штаб, склад, лікарню. Хтось візьме до рук зброю. Хтось — телефон. Хтось — лопату. Хтось — повідок і виведе собаку, бо навіть після такої ночі собаці треба гуляти.
І в цьому буде відповідь.
Не в гаслах.Не в плакатній люті.
Не в красивій фразі для чужих новин.
А в тому, що місто продовжить жити.
Не тому, що йому не болить.
А тому, що біль —це ще не поразка.
Не тому, що йому не страшно.
А тому, що страх — не командир.
Не тому, що воно звикло.
До цього не можна звикнути.
Звикання до терору було б поразкою.
Київ не звик.
Київ запам’ятав.
І це різні речі.
Скоро п’ята ранку.
Можливо, ніч уже закінчилася,
а обстріл — ні.
Можливо, попереду знову сирена, знову дим, знову короткі повідомлення, знову очікування,знову робота ППО, знову молитви тих, хто молиться, і мовчання тих, хто вже не вміє просити.
Але одне вже ясно.
Вони не зламали Україну за дванадцять років.
Не зламали Київ.
Не зламали людей, які занадто багато бачили, щоб вірити в їхню силу, і занадто багато втратили, щоб пробачити.
Місто втомилося.
Місто завмерло.
Місто дихає крізь гар.
Але воно стоїть.
А отже — не вони вирішують, коли закінчиться ця ніч.
Коли і чим закінчиться цей день.
Чергове воскресіння війни…
640 воскресінь поспіль від початку воєнної агресії огидного східного недобросусіда…
