Як працюють мобільні медичні команди у прифронтовій Краматорській громаді.
У Краматорську на базі місцевого центру сімейної медицини з 2024 року працює вісім мобільних екіпажів, до складу яких входять лікар, медсестра та водій. Вони охоплюють понад 400 квадратних кілометрів громади, допомагаючи насамперед найбільш вразливим. Шість команд — сімейні лікарі, дві інші — обслуговують паліативних хворих. Про те, як літні, самотні, маломобільні, люди з інвалідністю, ті, хто не хоче чи не може покинути дім попри наближення фронту, отримують критично необхідну медичну допомогу — у спеціальному репортажі видання "NV".
Ініціатива створення мобільних бригад стала можливою у співпраці трьох партнерів — БФ Здорові рішення, міжнародної гуманітарної організації CARE та MEDEVAC Czech.
Журналісту вдалося виїхати з двома бригадами на планові відвідини пацієнтів та виклики. Цивілізація і базові послуги із прифронтових селищ і маленьких містечок ідуть поступово. Порожніють амбулаторії, закриваються аптеки, транспорт працює не завжди і не всюди. А люди залишаються. Недуги, на які раніше можна було не зважати (або і не знати про їхнє існування), під впливом стресу загострюються…
«Старшим людям важко пережити війну»
В екіпажі першої мобільної бригади — лікарка Ольга Радомська і медсестра Вікторія Руновська.
Вікторія Руновська / Фото: Олена Максименко
Заїжджають до Віри. Жінка просить почекати, поки зажене собаку за хвіртку. І запрошує до хати. Віра має гіпертонічну хворобу та нетримання сечі. Сама до пенсії працювала в медицині — помічницею лікаря на санітарній станції. Тож про свої проблеми розповідає спокійно: «У мене спадкова хвороба від батька. Спочатку я не лікувалась. Тиск був підвищений, ліки не приймала, а стала приймати уже, коли старіша стала. Голова крутиться, буває, що кидає зі сторони в сторону. Ото встаю — і не можу встати. Буває, нудить, рвота. Це все пов’язано ж не тільки з серцем, а ще й нирки…».
Візити мобільної команди, регулярні огляди і лікування дали результат: зараз жінка почувається значно краще. Тиск у нормі, інших симптомів немає. Лікарка перепитує, чи прийняла Віра ліки, і просить її не забувати про це.
Обстріли, котрі тут не вщухають, Віра переносить погано: «Настільки переживаю, не передати словами! Було таке, що боялась виходити на вулицю. Прилітало у лікарню, тоді в профілакторій, тоді у житлові будинки. Зразу три вибухи підряд — мене усю колотило. Та і зараз теж. Де яка ракета, де який гуркіт — це кінець сну, якщо ніч, а якщо день — так сховаюсь у хату, і наче легше. Але воно легше ніяк не може бути».
Особливо страшно, коли прилітає близько. На початку повномасшабного вторгнення Віра ховалась у погребі, та потім облишила. Подумала, що в разі влучання по подвір'ю там її ніхто не знайде.
На питання про евакуацію сумно зазначає: «Тут ось моя хата, моє ліжко, я вийшла, щось зробила на городі. Мені 76 років. Де я поїду? Мене ніхто ніде не жде. Житла не буде. Пенсію — коли ще перерахують, а треба ж буде якось виживати. Я себе не уявляю у тій ролі, щоб кудись виїхати, переселенцем бути».
Віра, мешканка Краматорської громади / Фото: Олена Максименко
Окрім огляду, мобільні бригади надають пацієнтам деякі медикаменти. Певні препарати вони також можуть придбати за держпрограмою Доступні ліки (коли держава відшкодовує аптекам повну або часткову вартість). Але аптеки немає ані в селищі Віри, ані в сусідньому. Тому вона не шкодує слів вдячності медикам: «Я б сама не впоралася. Я дуже-дуже вдячна і лікарю, і сестричці за допомогу, за те, що я не кинута напризволяще, що хтось про мене думає, хтось до мене приїжджає. Навіть щоб мене заспокоїти, це має велике значення! Старим людям пережити цю війну важко. Воно й молодим теж. А старі, вони ще ж, знаєте, і хворі…».
Наступна пацієнтка — 86-річна Любов із селища Шабельківка, має ішемічну хворобу серця та неконтрольовану гіпертонічну хворобу.
«Скаче тиск, — говорить вона. — Ольга Володимирівна приходить, провідує і тиск міряє. Ліки виписує. Розумничка!»
Ольга Радомська / Фото: Олена Максименко
Жінка працювала у фізіокабінеті 50 років. На пенсію пішла у 80. Зараз у неї поганий зір, підтримувати її приходить сусідка Лариса.
«Я ще сама себе обслуговую! — з гордістю запевняє Любов. — Сама собі роблю електрофорези. І ще людям помагаю. Ще руки працюють, але ноги…»
У Шабельківці була непогана амбулаторія, однак зараз там не лишилося фахівців. Аптеки теж немає.
Любов, мешканка Шабельківки / Фото: Олена Максименко
Обстрілів Любов не боїться. Хіба що гучніше вмикає телевізор у такі моменти. Можливості виїхати не розглядає.
«В лікарню мене нема сенсу забирати»
Наступна поїздка — на виклики з іншою мобільною бригадою. У її складі — лікарка Марина Зарицька та медсестра Ольга Коршенко. Перші пацієнти — літнє подружжя, двічі переселенці: у 2014 році виїхали з Донецька, а потім мусили тікати і з Бахмута. Чоловік лежачий, має важку деменцію.
Марина Зарицька / Фото: Олена Максименко
Ольга Коршенко готується взяти кардіограму / Фото: Олена Максименко
«До нього періодично треба їздити, бо він не впорається без меддопомоги, — пояснює Марина. — Жінка має проблеми зі здоров’ям теж».
«Миколо Івановичу, як справи? Скажіть нам що-небудь!» — звертається до пацієнта Ольга. Чоловікові міряють тиск — 140 на 95. Припускають, що розхвилювався від присутності чужих людей у звичному просторі.
«Дівчат скільки! — жартує його дружина. — Колю, все добре! Подивись на мене. Я Галя, жінка твоя. Я тут. Це лікар і медсестра. Заспокойся, не бійся! Нікуди тебе не заберуть!»
У грудях виявляють мокроту — прописують ліки, аби усунути цю проблему.
Подружжя живе в орендованій квартирі. Чоловік напівлежить на спеціальному функціональному ліжку. Його надала у користування місцева церква. На столику — розвиваючі іграшки.
Галина і Микола, переселенці з Донецька / Фото: Олена Максименко
«Пролежні у нас раніше були. Коли на дивані лежали, ми перевернути його не могли, — згадує Галина. — Тепер не натішимося! Підключили, зарядили, натиснули кнопочку, опустили ліжко… В оренду його дали, так. В нас усе зараз життя в оренду…»
Схоже ліжко виділили і їй, адже від спання на старому, з металевою сіткою, виникали болі.
Наступний пункт призначення команди — квартира, де мешкає літнє подружжя та їхній син, що має набуте захворювання мозку і пересувається на колісному кріслі. 72-річна Марія скаржиться на погане самопочуття. Лікарка вирішує зробити їй кардіограму.
«В лікарню мене нема смислу забирати», — Марія ніби намагається домовитись із медиками.
«Не буду нікуди вас забирати! — запевняє Марина. — Для початку лягайте на диванчик. Потихеньку!»
Чоловік на роботі — він єдиний годувальник родини.
Марії нещодавно стало зле. Набрякли ноги. Лікарка прискіпливо розпитує про симптоми.
«Мариночко, я не знаю, що зі мною сталося, — відповідає жінка. — Я пішла в магазин. Нормальними ногами».
«Ви щось важке несли, коли ходили?» — перепитує лікарка.
«Це було 2 кг, ну, може, три чи три з половиною».
«Для вас, може, й багато. Тим більше, ви ж після хвороби».
Жінка нарікає, що чоловік їй «життя не дає за той магазин» — надто турбується. Подружжя разом уже 52 роки.
«Кохання чистої води!» — зазначає медсестра.
«Яке там?» — відмахується господиня. Та зрозуміло, що засмутити чоловіка боїться.
«Будете жити довго і щасливо. Сто років і два тижні! Тільки по три кілограми не тягайте!» — оптимістично коментує медсестра, поки стрічка кардіограми виповзає з апарата. Лікарка констатує серцеву недостатність та анемію.
Тим часом Любов привозить на колісному кріслі сина Андрія із сусідньої кімнати. Йому вимірюють тиск — 180 на 120.
«Нас побачили і хвилюєтесь?» — перепитує медсестра.
Фото: Олена Максименко
Обом пацієнтам призначають нові препарати, жінці рекомендують дієту, а чоловікові — ще й вправи з еспандером. Обіцяють навідатися на наступному тижні і взяти кров на аналіз. Усі знають: ввечері лікарці неодмінно перетелефонує чоловік Марії і цікавитиметься результатами огляду.
«Дотошний», — зітхає господиня.
«Сподіваюся, мій чоловік у старості буде такий самий, як і ваш!» — каже Марина.
За іншою адресою на команду чекає 88-річна жінка у тяжкій деменції.
«Вона глуха, дівчата, нічого не розуміє», — попереджає її донька.
Пацієнтка сидить на дивані та по-дитячому всміхається. Донька дякує за підгузки, які раніше передали для матері мобільні бригади. Лікарка розпитує, чи була деменція в родині.
«Була у неї тітка з деменцією. А мати її, моя бабуся, померла в 72 роки. Може, і вона така була б, не знаю. У мами почалось це в 80 років», — ділиться жінка.
Реклама:
Пацієнтці міряють тиск. Беруть кров — фіксують надто низький рівень глюкози. Є ризик гіпоглікемічної коми. Аби цьому запобігти, жінці негайно треба випити склянку води або чаю з цукром.
Фото: Олена Максименко
Лікарка пояснює зовнішні симптоми, за якими можна виявити такий стан: «Вона може стати млявою різко. Може з’явитися тремор у руках. Дихання може стати поверхневим».
Привертає увагу стиснута в кулак рука пацієнтки. Марина застерігає розгинати руку надто різко: «Через вік у неї хворі суглоби. Може статися так, що, коли ви різко розігнете, вивихнеться суглоб. Ви їй в кулачок дайте звичайну повітряну кульку, накидайте туда крохмалю, або іграшку для собак — кульку з шипами. Вона її стисне — і не буде пролежнів, не будуть скручуватися руки. Періодично витягайте кульку, щоб туди повітря потрапило».
«Деякі хочуть, щоб з ними просто поговорили»
З лікарками і медсестрами вдається поспілкуватися у паузах між викликами.
«Ми об'їжджаємо кожен день пацієнтів, які потребують допомоги, — розповідає Ольга. — Можемо повторно оглянути когось. Наприклад, бабуся, якій 86 років, зовсім одна, погано бачить, може не впізнати людей, і мене іноді не впізнає».
Іноді виїжджають на прохання пацієнтів або консультують телефоном. Буває, до мобільних бригад звертаються люди, чиї рідні залишилися самі на прифронтовій території.
«Трапляється, що хтось із сусідів родичам, які виїхали, сказав, що можна тут оглянути вашу бабусю, дідуся, зробіть виклик. То ми їдемо», — говорить лікарка.
«Зараз багато переселенців, особливо з Костянтинівки, людей тут стає більше», — каже медсестра.
Кожна медична команда щодня обслуговує щонайменше 15 викликів.
Один екіпаж виїжджає до пацієнтів у громади, де немає доступу до медзакладів, раз на тиждень у форматі мобільної клініки. Вони на місці можуть поміряти тиск, рівень цукру, зробити аналіз крові, кардіограму та УЗД.
В інші дні ці фахівці працюють як сімейні лікарі у місцевій амбулаторії. Відповідно, шість днів поспіль є виїзди, окрім неділі. Але й у неділю медики залишаються на зв’язку: у разі невідкладних станів пацієнти можуть зателефонувати.
Свій графік і у паліативних команд.
Вікторія зазначає: через війну значна кількість працездатних людей виїхала. «І старенькі самі залишилися вдома недоглянутими, не маючи змоги дійти до аптеки, до лікаря. Ця можливість виїжджати з мобільною амбулаторією — великий плюс для них, шанс отримати меддопомогу. До того ж ще ми маємо змогу видати їм якісь ліки, медзасоби… Виїжджаємо з кардіографами, з різними тестами, можемо надати мінімальну невідкладну допомогу», — каже вона.
Фото: Олена Максименко
Медики згадують випадок із літнім чоловіком, якому діагностували інфаркт міокарда, але він відмовлявся їхати в лікарню. «Коли приїхали ми до дідуся, провели йому тропоніновий тест, показали йому ці дві смужки. І саме це посприяло, він погодився, поїхав на госпіталізацію, слава Богу, живий», — розповідає Вікторія.
Марина Зарицька пояснює: складність їхньої роботи в тому, що більшість пацієнтів звертаються вже тоді, коли справи кепські. Декого доводиться доправляти до лікарні на додаткове обстеження. Вона виділяє свій топ діагнозів: «Гіпертонія з ускладненнями, деменція, стрес… Деякі бабусі просто хочуть, щоб з ними поговорили, бо вони мешкають самі, діти повиїжджали і нечасто телефонують».
Марина народилась у Краматорську. Спершу закінчила училище і працювала медсестрою. А вищу освіту здобула, коли у місто «мігрував» Донецький національний медичний університет.
Лікарка стверджує: усім пацієнтам пропонують евакуюватися, надають контакти волонтерів, котрі займаються вивезенням. А людьми, котрі вирішують залишитись, продовжують опікуватися.
«Як їх покинути? Багато емпатії, з одного боку, це добре, з іншого тисне. З цим спиш і сниться різне. Коли почала працювати, дуже тяжко було. Зараз вже призвичаїлись трохи», — каже Марина.
Медсестра Ольга, як і чимало її пацієнтів, знає, що таке втратити дім. Вона була змушена залишити Святогірськ, коли місто опинилося в окупації. Марина теж на деякий час виїжджала з Донеччини до Кам’янця-Подільського на початку вторгнення, однак повернулася додому.
Фото: Олена Максименко
На питання про те, як вони підтримують себе емоційно у непростій місії, Ольга відповідає: «Їжею! Смачною! І шопінгом». Марину ж підтримує кіт, котрий чекає удома, та чоловік, котрий служить у війську.
«Ті, хто залишився, працюють надзвичайно багато — це виснажує»
Андрій Прудивус, медичний директор із надання допомоги дорослим на базі Центру первинної медико-санітарної допомоги № 1 Краматорської міської ради, розповідає, що у регіоні такий проєкт реалізується вперше. Його розпочато з квітня 2024 року. За цей час команди здійснили понад 8200 візитів та оглянули близько 6400 пацієнтів.
За його словами, окрім уже озвучених лікарями діагнозів, із якими доводиться мати справу, у 2% оглянутих вдавалося виявити на ранніх стадіях цукровий діабет. «Також діагностували на ранніх стадіях підвищення артеріального тиску, і не тільки в людей похилого віку, а й в більш молодому віці. Паліативні пацієнти дуже тяжкі, особливо, якщо вони самотні. І особливо в Краматорську зараз є проблеми з психологічним здоров’ям», — говорить Прудивус.
Андрій Прудивус / Фото: Олена Максименко
Аби давати раду з цим, усі члени мобільних команд пройшли навчання з надання психологічної допомоги і супроводу психічних захворювань. Лікарі розповідають про випадок, коли бабуся залишилася з дідусем самі, діти поїхали. Жінка багато років хворіла на цукровий діабет, не приймала ліків аж до моменту, поки їй довелося ампутувати обидві ноги. Вона була в депресії і хотіла скоїти суїцид, щоб не бути тягарем для чоловіка. Фахівці щодня їздили до цієї родини, бо пацієнтка потребувала перев’язок, проводили бесіди. Десь за місяць жінці стало значно краще.
Андрій зазначає, що нині близько 15−20% мешканців громади — внутрішньо переміщені особи. «На жаль, є нестача лікарів. Нові не хочуть їхати сюди через небезпеку. Ті, хто залишився, працюють надзвичайно багато — це виснажує. Ми намагаємося хоч якось допомогти — проводимо тренінги, пропонуємо психологічні вправи. Але кількість пацієнтів зменшити неможливо», — констатує він.
Нерідко підтримкою для медиків стають історії пацієнтів, яких вдалося «витягти»: «Одна жінка з ДЦП, середнього віку, жила з мамою. Мама доглядала за нею, але їй ставало все важче. У пацієнтки з’явилися глибокі пролежні — аж до кістки. Наша паліативна бригада їздила до неї щодня. І ми змогли вилікувати її рани. Вони загоїлися».
