Він загинув під Олександрополем.
24 квітня на Алеї Слави у Краматорську прощалися з Михайлом Холоповим — ще одним захисником України, який віддав своє життя заради майбутнього, в яке щиро вірив. Він мріяв, що одного дня Україна звільнить Севастополь, і саме там він виховуватиме свою доньку. Але війна обірвала ці плани.
На прощання прийшли рідні, друзі, побратими, однокласники, люди, які знали Михайла особисто — і ті, хто просто хотів вшанувати Героя. Звучали щирі слова, відверті спогади, плакали, обіймали одне одного і не могли повірити, що Михайла більше немає.
"Міша з 15-го року був вірний присязі"
Михайло Холопов народився 8 вересня 1990 року в Краматорську. Навчався у третій школі. Його добре пам’ятають як одного з найкращих спортсменів міста — разом зі своєю сестрою вони були гордістю школи, брали участь у змаганнях, отримували спортивні стипендії.
«Займався чим завгодно: дзюдо, футбол, на турніку - 25 разів… У нього кожен день був спорт. У нього не було такого, щоб він хоч пів годинки нічого не робив. Він любив усе вдосконалювати. Казав: “Я можу зробити краще за людей”», — згадують його однокласники й друзі Олександр та Едуард.
Після школи Михайло пішов працювати на завод ЕМСС, де був помічником сталевара. Але у 2015 році він прийняв присягу й розпочав службу в армії. Пізніше підписав контракт — армія стала для нього не тимчасовим етапом, а свідомим вибором.
«Міша в 15-му прийняв присягу і до кінця днів був їй вірним. Він був мотивованим і знав, куди йде», — розповідає мати загиблого, Марина.
"Це не жарт, мама — я справді був в АТО"
Після підписання контракту Михайло потрапив до роти охорони на аеродромі. Саме в цей період він служив у зоні АТО, поблизу Горлівки та селища Диліївка, що поруч із Костянтинівкою і Торецьком. Проте про цю частину своєї служби він не розповідав вдома — ретельно все приховував.
«Коли мама побачила його посвідчення учасника АТО, не повірила. Каже: “Це якийсь жарт? Ти що?” А виявилося — не жарт», — розповідає батько загиблого.
Пізніше він повернувся до цивільного життя, знову працював підручним сталевара. Але щось не відпускало. Він знову підписав контракт — і повернувся в армію. Повномасштабну війну зустрів на аеродромі в Краматорську.
4 листопада 2024 року за наказом Головнокомандувача підрозділ, де служив Михайло, перекинули з аеродрому на передову — у піхоту.
На фронті Михайло пробув чотири місяці. До цього він навчався керувати дроном — і саме дрон, за словами батька, став причиною його загибелі під час бойового виходу.
«Прослужив чотири місяці. Обучався на дронщика. І від дрона ж і загинув», — каже батько Михайло.
"Він був годувальником. Навіть у дитинстві заробляв гроші"
Попри службу, Михайло ніколи не забував про рідних. Велику частину своєї зарплати він відправляв додому — батькам, які його виховали. Для свого тата він став справжньою опорою.
«Він з дитинства вмів гроші заробляти. Не любив садочків, дач. Ще школярем, на канікулах, йшов кавуни розвантажувати. То на будівництві підсобником був. Пам’ятаю, приносить десять гривень — тоді це були великі гроші — ми йому даємо п’ять із цієї суми, бо решту в дім. А він нам каже: “Дякую”», — згадує батько Михайла.
Мама додає, підтримка була не лише матеріальною, а й емоційною. Михайло завжди телефонував, щоб заспокоїти.
«Він дзвонив і завжди заспокоював, казав: “У мене все добре, мені тут подобається”. Щоб ми з татом не хвилювалися. Майже щодня дзвонив. А потім якось сказав: “Що ж тут доброго? Ми позиції кидаємо, а вони наступають і наступають…” І лише з сестрою він був до кінця щирим, не приховуючи реалій: «Насті казав прямо: “Якби ти знала, що пекло є, то воно на землі. І саме там, де ми воюємо…”», — згадує Марина
Після важких боїв за Курахове, його бригаду вивели на доукомплектацію. Михайлу дали 7 днів відпустки. Якраз тоді додому приїхала його старша сестра, яка нині змушена жити в західній частині України. Але бути разом їм вдалося лише два дні.
«Подзвонили і сказали: “Укомплектування завершено, повертайся — треба воювати далі”. Так і пішов… І вже не повернувся», — розповідає батько.
8 квітня 2025 року життя Михайла обірвалося під час одного з бойових виходів.
«Скільки його немає… Він загинув 8 числа, а мені досі не віриться. Думаю, що просто десь поїхав. Що місяць-два — і повернеться…», — стримуючи емоції, говорить батько.
"Чому не сховали сина? А він хотів, щоб ми жили без сирен"
Після загибелі Михайла деякі люди запитували його батька: чому вони не «сховали» сина, не «відмазали», не купили довідку. Чому Михайло воював. І чи справді він робив це заради грошей? Відповідь була проста й вичерпна:
«Михайло казав: “Моя мотивація — щоб по нашому місту, по країні не били, щоб людей наших не вбивали. А хто заздрить нашим “зарплатам” — хай знає: під Кураховим із 180 людей залишилось 40. Це не всі загинули — багато були тяжко поранені. Їх не могли вивезти, і вони помирали на очах. Бо всі дороги прострілювались. Тому, хто хоче “тих грошей” — ласкаво просимо. У нас завжди є вільні місця. А відповідь одна: “А що ми, дурні?”»
"Він хотів жити в Севастополі. Виховувати там доньку"
Після війни Михайло мріяв повернутися до Севастополя — українського Севастополя. Він вже бував там раніше, йому сподобались місто і море. Там він хотів не лише продовжити службу, а й виховувати свою доньку.
«Йому дуже подобався Севастополь. Але щоб там служити — треба спершу звільнити. У нас зараз нема таких сил, щоб це зробити. Але Міша вірив, що ми звільнимо. Він вірив. І там хотів виростити свою єдину доньку. Та, на жаль…», — тихо додає батько.
Сьогодні його єдине бажання — щоб Алея Слави більше не зростала. Щоб вона зупинилася на імені його сина.
Усі, хто прийшли провести Михайла в останню путь, згадували лише добре.
«Він дарував усім усмішку. Куди б ми не йшли, куди б не їхали — завжди був життєрадісним, готовим вести за собою. Справжній воїн. І якщо траплялася якась передряга — Міша завжди допомагав. Не питав: “Навіщо тобі? Чому?” Якщо чув, що тобі треба — допоможе. Він був дуже відкритим. Для багатьох став рідною людиною в армії», — кажуть Олександр та Едуард.
"Я вдячний Господу, що мені випала честь служити, дружити, жити поруч із такою людиною"
Побратим Михайла з позивним «Донбас» згадує, майже весь час вони проводили разом. Їхнє знайомство почалось… із конфлікту.
«Він — вибуховий і агресивний, я такий самий. Ми як коса на камінь. Перша зустріч — перша кров. Але саме вона нас і скріпила. З того часу ми були не розлий вода. Він мене витягнув по спорту. Навчив багато чого», — каже побратим.
Він згадує, як під час одного з нарядів вони дозволили собі втекти в лазню. Сміється, що сьогодні це здається дурнею, але тоді було як ковток свободи.
«Донбас» також розповідає, що Міша завжди вітався з його мамою, коли вони були в машині й вона телефонувала. Вмикав відеозв’язок, махав рукою, посміхався.
«Вона ніколи не бачила його вживу. Але завжди знала — він зі мною. І коли вона дізналася, що Михайло загинув — у неї почалась істерика. Я собі місця не знаходив. А мого молодшого брата, йому десять років різниці, довелось її заспокоювати…», - ділиться військовий.
«Я досі не можу повірити. Він для мене не загинув. Просто… поїхав на завдання. Ще не повернувся. Я вдячний його батькам. За такого брата. Не по крові — по духу. Міха був дуже комунікабельним. У моєму колі спілкування він став незамінним пазлом. Його сім’я стала моєю сім’єю. А мої друзі — його друзями. Я вдячний Господу, що мені випала честь служити, дружити, жити поруч із такою людиною. Слава Україні», — закінчує свій спогад побратим із позивним «Донбас».
