Обидва краматорці від початку повномасштабної війни прагнули стати на захист України, потрапили на фронт у 2023 році та загинули з різницею в один день.
26 березня на Алеї Слави попрощалися з двома краматорцями, які віддали життя у війні з росією, - пише видання "KramatorskPost".
Першим бійцем, з ким попрощалися вчора у Краматорську, був Роман Пархоменко. Чоловік закінчив 24-ту школу, працював на КЗТС. До початку війни був співробітником митної служби. Багато хто знав його як затятого байкера.
"Їдемо трасою, бачимо, брат [байкер] якийсь стоїть – завжди зупиниться та спитає, що трапилось та обов'язково допоможе", – розповідає дружина загиблого, Ольга.
Ольга та рідні Романа згадують його як людину, яка завжди приходила на допомогу й була безкорисливою, ніколи не відмовляла людям. Він мав золоті руки й завжди брався навіть за те, з чим ще не стикався у своєму житті.
"Чогось не знав – вчився і робив. Іноді здавалося, що от-от і торти почне пекти. Він же мотоцикли любив і міг днями їх перебирати, брали один, потім другий. Кофри шкіряні сам робив, ось навіть у мене "пашка" теж його рук справа. Він усе робив сам", – каже Ольга.
Роман дуже любив їздити на мотоциклі, але, на жаль, у 2021 році потрапив у серйозну аварію, після якої втратив частину ребер і плеча. І попри це, з початком повномасштабної війни він рвався піти до армії, хоча знав, що його визнали лише частково придатним до служби.
"Він сам пішов до армії, а я йому кажу, що він у мене все, що є, і я не хочу доживати старість сама. Але він казав, що не буде ховатися під спідницею. І коли йому дали повістку, сказав, що відвезе мене в безпечне місце, а тепер він буде робити те, що хоче", – згадує Ольга.
Так і сталося – у грудні 2023 року він відправився на службу, а після навчання потрапив до 118-ї бригади.
"Коли Рома отримав перше поранення, я дуже хвилювалася, пізніше було ще кілька. Він виходив на нуль, і зв’язку не було, завжди казав, що якщо зможе, то сам напише: 'Працюємо далі, чекай'. А далі – тиша. Добре, що вийшли, того дня він отримав поранення. Після нього змінив рід діяльності й уже працював в окулярах", – згадує Ольга.
Під час виконання свого останнього бойового завдання Роман Пархоменко підірвався на міні 18 березня 2025 року.
Другим бійцем із Краматорська, з яким попрощалися на Алеї Слави, став Іван Гірмаш.
Хлопець навчався у 15-й школі, згодом закінчив Краматорське вище професійне училище №14.
"Він із самого початку повномасштабної війни сам хотів піти до армії. Ще коли став волонтером, він разом із батьком возив у Бахмут палети, щоб люди могли обігріватися в будинках. І вже тоді він розпочав свою місію в цій війні", – каже мама загиблого, Алла.
У грудні 2023 року Іван усе ж пішов добровольцем, коли перебував у Запоріжжі. Дізнавшись про це, мати не стала відмовляти його, бо розуміла, що він уже дорослий і сам може приймати рішення. Друзі додають, що Іван був людиною зі стрижнем, і його важко було в чомусь переконати, адже якщо він щось казав, то обов’язково це робив.
"Ваня спочатку служив у Запорізькій області, потім у Дніпропетровській, а пізніше його відправили до Харківської. Ми спілкувалися щотижня, саме коли він виходив із позицій. Про військові теми ніколи не говорили. "Це все військова таємниця, і про неї не потрібно знати", – так він мені казав. Коли міг, приїжджав до нас у відпустку, і тоді ми бачилися", – згадує друг дитинства Євген.
Коли Іван вирушав на виконання завдань, він завжди намагався підтримати та заспокоїти своїх близьких.
"Мамочко, я повернуся, я повернуся, не плач!" Дзвониш йому – буває, трубку не бере, вже починаєш хвилюватися. По сто разів телефонуєш – і коли чуєш знайомий голос, значить, усе добре, можна спокійно спати", – каже Алла.
Щодо мирного життя і того, якою людиною був Іван, друзі та рідні говорять:
"Дуже веселий, позитивний, добродушний, завжди приходив на допомогу. Є люди, які обіцяють, а потім усе відкладають, а Ваня таким не був. Він завжди, незалежно від ситуації, дотримувався своїх обіцянок. Був мужнім. Якщо бачив, що десь ображають дівчину, завжди заступався. І це попри свій невеликий зріст – 157 см", – каже Євген.
Серед першочергових планів на мирне життя Іван мріяв повернутися до свого улюбленого заняття – тюнінгу авто.
"Любив ремонтувати "шісточки", "копійки", робити турбо-машинки. Сам мріяв про "Гелендваген" і після війни хотів собі такий купити. А ще – зробити для себе турбо-"шісточку", – каже Євген.Іван загинув 19 березня 2025 року під час ворожого артилерійського обстрілу.
