Нотатки в дорозі, якої краще б не було.
Я абсолютно впевнений, що зараз є тисячі, сотні тисяч українських чоловіків і жінок, які можуть розповісти куди більш значущі та страшні речі. І на ці нотатки вони мають право поглянути з повним нерозумінням і зневагою. Тому що стерті з лиця землі міста, мертві тіла та розірвані вибухами діти – це набагато страшніше.
Нехай ця категорія людей зневажливо сплюне і відвернеться. Повторюся: вони мають це право. І я цілком готовий сприйняти їхню реакцію спокійно. І навіть сплюну поряд.
Але річ у тому, що я хочу розповісти те, що болить у Мене. Ту крихітну частину великої спільної біди, що пройшла у Мене перед очима, яку Я прожив, і яку ніколи не забуду. Це не епічні спогади, ні. Дуже навіть можливо, що все це нікому загалом і не потрібно. Окрім мене. Просто є проблема. Моя проблема.
Тепер, через 3 роки, ЦЕ буває рідше. А раніше, з лютого 22-го, майже щоразу, коли я заплющував очі і намагався заснути... (І ось тут можна включити кіношний ефект з фільму «Врятувати рядового Райна», пам'ятаєте початок? – бляклі очі старого, камера наїжджає на зіниці його очей, і картинка змінюється на прибій з плаваючими в ньому тілами. Камера! Мотор! Знято!..)
... коли я намагався заснути, - в очах починала рябити вона: нескінченна, жива, потонула в синьому тумані автомобільних вихлопів червона стрічка.
Поїхали.
Війна ніколи не приходить зненацька. Тим паче в 21-му столітті, коли кожен собі – озброєний мобілою репортер, і навіть із прасок та кавомашин місяцями доноситься: «Бути війні». Що, разом з реально поїхавшим дахом царька з сусідньої країни і такою же, скрепно хворой, більшістю його божевільних підданих, зводить ефект раптовості майбутньої війни нанівець, справа лише в конкретній дати початку. І все ж, коли в одну мить стає ясно, що їхати треба прямо зараз, зараз і негайно, і їхати потрібно не кудись, а за 1300 кілометрів з гаком - це відчуття сильні. Неймовірні, скажімо так, відчуття. Інакше можна померти.
Ефект посилюється тисячоразово, коли до такої ж необхідності раптом і зараз приходять сотні тисяч твоїх співгромадян. І вся ця гігантська маса народу втискається у межі автодорожніх трас. Але це – попереду, а поки що…
Поки що розуміння величезності і протиприродності нещастя приходить не відразу. Ти вже чув звуки ударів, вже бачив повідомлення по телевізору і намагався ловити хоч щось через Інет у мережі, що постійно падає. Ти сам потроху пакував напередодні необхідні речі в коробки, які потрібно примудритися втиснути в салон авто так, щоб вистачило місця на трьох людей і клітин з 3 кішками, але все це - не з нами, не з тобою! (Адже ненадовго це все це, правда? Адже не все так погано, вірно? Адже все буде добре, так? – А в мозку відчайдушно кричить голос: все це – правда, все це – погано, погано, жахливо… Господи, та що ж це?!..)
Радіо бурмоче таке, що важко вдихнути-видихнути. Цигарки випаровуються у три затяжки. А навігатор виставляється на маршрут не в масштабах від міста до міста, а чітко центром країни. Тому що радіо каже, що пруть і з півдня, і з півночі. І тобі треба не проїхати – пропетляти по центру власної держави.
Але на трасі ще нічого такого не відбувається. Хіба що все зростають і зростають черги на заправках, та персонал одним оком дивиться на те, що робить, а іншим тягнеться до екрану телевізора у приміщенні: що там, як там? Але ще можна «топити» трасою за 120, і на дорозі майже звичайний рух, хіба що зустрічних набагато менше, ніж попутних.
(Адже не все так погано, вірно? Адже все буде добре, так?)
Дзвінки із незнайомих номерів. Третій, п'ятий… З різними інтервалами, то казенні, то вкрадливі чоловічі та жіночі голоси: «Говорить міністерство інформації деенер . Ви такий-то? Попереджаємо вас про кримінальну відповідальність за поширення брехливої інформації про проведення спеціальної військової операції…».
«Пошлатытварь ! Пошелтыпидор !!!!»
Їдемо. Довгий міст у Дніпрі через Дніпро машини не «перетинають» і не «переїжджають». Розгін починається ще на під'їзді, за кермом сусіднього авто хлопець хреститься та б'є газами. У будь-який момент по мосту може бути завдано удару. Міст – це стратегічний об'єкт. І ми – на цьому самому об'єкті.
У дружини на кермі біліють пальці. Ми - гонщики, блядь, стрітрейсери!!!! Зліва-праворуч, попереду і ззаду ми оточені такими ж авто, що рвуться вперед. Газу, газу, газу!
Наша «Шкода» виноситься в оточенні, що реве моторами, на інший берег Дніпра, швидкість трохи скидається, і тут якось раптом і відразу з'ясовується, що потік авто, що стартував з наддніпровського моста, тепер єдиний і нескінченний. Він тягнеться попереду неймовірною, що не має кінця змією. Скільки тут авто? Десятки тисяч? Сотні тисяч?! Автопром усього світу зібрався тут, і щільно пре в два ряди в одному напрямку: на захід.
(А ось ще сценка для якогось майбутнього Спілберга: дотримуючись правил, все це автостадо в 2 ряди котить по провінційному містечку, тримаючи на спідометрі якщо не потрібні 50, то 70. І тут лунає виття повітряної тривоги. В єдиному пориві, нескінченна автозмія враз б'є по газах і прискорюється... Які там світлофори, які правила! завивання сирени…)
Новий виток сильних відчуттів починається, коли впоперек чудової асфальтованої траси a–la «Велике будівництво» раптом виявляється БТР, і купка військових при ньому вказують, що треба звернути кудись управо вздовж посадки. На польовку-грунтовку. У лютневу грязюку. Без варіантів.
Все те, що ще зберігало блиск і пихатість, перетворилося на ревучі моторами грудки бруду вже на другому кілометрі. «Париж-Дакар» може вважатися жалюгідним пробником для титулованих дилетантів. Тому що «Париж-Дакар» ніколи не бачив, і не побачить білих «Лексусів», що плавають у грязьовій калюжі. Разом з розкішними «мерсами» і ще, чорт знає, чим і ким, нещастя яких полягає в їхній низькій посадці. Звичайно, ніхто не зупиниться, щоб їм допомогти, штовхнути або кинути трос. Тому що ззаду давить, давить і давить суцільний залізний потік.
(Ще сценка для спілбергів: у безнадійно ув'язненій по низ дверей чорній «Тойоті», з байдуже-мертвим обличчям сидить і п'є щось з горла хлопець, поруч істерично б'ється в риданнях жінка, а з салону рветься Hells Bells від AC / DC ... А, мля, мізансценка для сценарію?!))
Рекламна пауза. "Шкода-Рапід". Авто, що може вивезти господаря через одинадцять кілометрів суцільного грязьового потоку. Усього за 2 години. Запитуйте у автодилерів усього світу!
Десь високо в небі, неправдоподібно-повільно і чомусь майже беззвучно, поперек руху колони пропливає літак-винищувач. Десятки тисяч очей дивляться на нього з жахом та надією: наш – не наш?! Ми – у чистому полі, як на долоні, і, якщо щось, - сховатися нікуди. Винищувач поглинається хмарою, і страшенно хочеться вірити, що таки наш.
Повернення на асфальтоване шосе – це щастя, це – тотальний масовий оргазм. Клачі бруду ще довго тягнуться по трасі, але це – дорога, чорт забирай, уздовж якої неодмінно мають бути заправки, з їх бензином, кафе та туалетами. Так.
Побачивши чергу до колонок вже хочеться перехреститися: слава Богу, нам ще можна їхати. Але потрібно і перекусити, і справити потребу. А хочеться цього, після слалому вздовж посадки, не лише нам, – сотням таких самих, як і ми. Тут, зараз і одразу.
Їсти - нічого, скуплено і з'їдено все. Туалет на заправці виконав свою функцію, переповнився та забився ще зранку. Дівчина-оператор, ненавидячими очима, каже тобі відкритим текстом, прямо в обличчя: «Ссыте где хотите».
Чи бачили ви коли-небудь пару сотень квадратних метрів рідкої посадки, завалених лайном, залитих сечею і закиданих серветками, прокладками та забруднених паперами? Тут же, серед всієї цієї розкоші, тут і там стоять-сидять-дзюрчать і полегшуються всі, без розбору на стать та вік. Поняття сорому та «пристойності» - стерті. Класична « мукла » із сріблястого «Поршу» коливалася рівно 2 хвилини. Прочапала – ні! прочмокала - по шару лайна і сечі, і присіла поряд з татком сімейства, що дбайливо струшує рогульки двох своїх пацанів після «тато, хочу пі-пі». Усім все одно.
Це - сюрр , моторошний, смердючий сюрр . Цього не може бути, але ось воно – воно є. Це люто і страшно б'є по мізках, по нервах, по всій твоїй природі. Це – сюрр , який раптом став твоїм життям. (Але, Спілберг? Як тобі такий фрагментик сценарію? Публіка не зрозуміє, морщитиме носики?..)
Перший день великої дороги позаду. У мене досі рве горло і перехоплює подих від спогаду того, як, навіть у жаху всього, що відбувається, у зовсім чужому тобі місті, раптом знаходяться практично ледь знайомі люди, які дають тобі ключі від своєї квартири і кажуть: можете їсти все, що є у холодильнику. І які ранком, без обговорення та засудження, забирають собі твою стару кішку, яка, сидячи в клітці, буквально починає вмирати в цій страшній дорозі.
Дякую вам за все, Великі Люди. (Мля, у мене сльози на очах, – старію).
Навігатор – програма хороша та корисна. Але це лише набір цифр. Які враховують усе, окрім війни. І які стверджують, що 448 км. від Кропивницького до Хмельницького можна проїхати на авто за якісь 6 годин та 17 хвилин. Це не правда. Тому що жоден навігатор не знає, що таке Вихід.
Результат – це не 6 годин 17 хвилин. Це 22 години. 22 години безперервного руху. Це та сама червона змія, яка мені сниться досі.
Вихід - це коли по 2-рядній смузі траси в одному напрямку рухаються, по 4-6 у ряду, сотні тисяч машин. Рідкісні зустрічні водії, в шоці від цього неймовірного потоку, не їдуть, а буквально пробираються узбіччям, моторошно нахилившись автомобілями. Але зустрічна залізна змія не мчить і не їде. Вона повзе судорожними ривками, бампер до бампера, зі швидкістю 5 кілометрів на годину. Годинами. Газ-гальмо, газ-гальмо, газ-гальмо... Кожні 10-15 секунд...
Зупинитись, звернути убік, з'їхати на узбіччя фізично неможливо. Спереду, ліворуч, праворуч, ззаду тисне залізний потік. Сизий вихлопний смог щільно висить над змією, відкрити вікно – значить задихнутися. Закортіло? У пляшку. Ти – ніхто і ніщо, ти – частина, крихітний фрагмент залізного потоку. Газ-гальмо, газ-гальмо, газ-гальмо….
На узбіччі все частіше видніються авто, що не витримали такої їзди. З відчиненими дверима та багажниками, з купою речей усередині. Люди беруть найнеобхідніше і йдуть уздовж залізної змії, найчастіше пішки обганяючи її за швидкістю. На ходу відчиняються двері для тих, хто несе на руках дітей – стрибайте, скоріше, без зупинки! Зупинятись – не можна, фізично неможливо.
Коли настають сутінки, а потім ніч – червоні стопові сигнали авто перетворюються на нескінченну, оповиту димом, багряну стрічку – ні краю попереду, ні кінця ззаду. І очі вже не болять – вони ніби залиті гарячою кислотою, що роздирає повіки.
Ось те, що досі я бачу ночами, намагаючись заснути. Боюся, що «дах» відтоді, мабуть, трохи рушив убік, шарудячи черепицею(((
Мій (наш) улюблений водій стала здавати після 20-ї години. Спати, будь ласка, поспати, хоча б 20 хвилин!... Крихітне, невідоме, з вщент розбитою дорогою, містечко! - спасибі тобі. За можливість з'їхати, вирватися із залізного потоку, уткнутися в чийсь паркан, і вирубитися, відключитися, миттєво! Дякую за ці півгодини…
А ще був особливий зустрічний транспорт. Його завдяки мигалкам поліцейського супроводу було видно здалеку. За мигалками ревли моторами потужні, важко завантажені ЧИМось фури. І всі ми, зі змії, і розуміли і сподівалися – ЧИМ. І хотілося втиснутись, зменшитися, мінімізуватися в габаритах, аби тільки дати їм, зустрічним, дорогу. Тому що вони рвалися і пробиралися назустріч змії. Туди, звідки лився цей Вихід.
Хмельницький був чорний і безлюдний. Службовець заправки говорив неймовірні речі: бензин є. Є бензин!!!! Але – лише з 6 ранку. Тому що з 10 години вечора роботу припинено. Тому що у місті вже були випадки пограбування автозаправок. І поліція розпорядилася, щоб до 6-ї ранку на заправках нікого не було. І що можуть стріляти за непокору. Але телефони з навігаторами можете зарядити, і ось вам по склянці окропу.
Кішки – найрозумніші, найвідданіші та найшанованіші мною тварини. Вони знають, коли треба терпіти. І знають, що господарів у машині, що холоне, треба зігрівати. Собою. І не ставити дурних питань на кшталт «Дорогі господарі, а чи не охреніли ви з подібними подорожами?!»
Файне місто Тернопіль – справді, «файне», і в ньому, незважаючи на порожні полиці в маркеті та потік жаху, що транслюється по радіо, є чудовий напій під назвою «кава». Причому будь-яких сортів. Після залізної змії та покритої лайном придорожньої посадки, напій здається Божим дивом та привітом з іншого життя. Яке до війни.
Ще кілометри з величезними смереками по узбіччях - і рідна "Шкода" втомлено замовкає серед міста - пункту призначення. Доброго дня, інший, новий світ, тихий і спокійний.
Я закурюю 1001 з дня виїзду цигарку, і моя горлянка видає непотрібний мерзенний звук. Тому що в голову вкручується виття сирени повітряної тривоги.
Від війни нікуди не поїдеш.
Все, що ти бачив у ці дні, було лише її прелюдією...
Віталій Виголов
(Вперше, у скороченому варіанті, опубліковано виданням "ОстроВ")
