Вона стала однією із жертв обстрілу автобуса 8 жовтня.
Про це повідомила у Facebook директор організації Надія Поламарчук.
"Є біль, який неможливо виплакати. Є втрата, яку неможливо прийняти. Є трагедія, після якої просто немає слів… - пише вона. - Сьогодні російські авіабомби забрали життя людей у Краматорську. Згоріли два рейсові автобуси з людьми. Людьми, які просто їхали у своїх справах, жили, працювали, поспішали додому…
Серед них була Надія Петрівна Гребенюк.
Моя Надія Петрівна. Наша Надія Петрівна.
Понад 20 років вона була поруч із Донецькою обласною організацією осіб з інвалідністю. Її знали тисячі людей. Вона була тією людиною, до якої можна було прийти зі своєю проблемою і знати: вона не відмахнеться, вона допоможе.
Вона по цей час приймала людей, видавала тростини, милиці, засоби догляду, гуманітарну допомогу, підгузки. Вела документацію, стежила за порядком, вирішувала десятки щоденних питань. Коли наше приміщення в Краматорську було кілька разів пошкоджене обстрілами, вона разом із комунальними службами допомагала його відновлювати, засклювати вибиті вікна.
Вона просто робила свою роботу.
Робила її чесно, відповідально і з любов’ю до людей.
Ось для мене і є справжній патріотизм.
Не слова. Не гучні дописи. Не прапорці.
А коли ти щодня робиш щось для своєї країни, для свого міста, для людей, яким важко.
Надія Петрівна саме так і жила.
Вона була надзвичайно людяною. Доброю. Щирою. Із чудовим почуттям гумору — могла так пожартувати, що навіть у найважчий день ставало трохи легше.
Життя не балувало її. Вона пережила страшну втрату — рано втратила дорослу доньку. Але знайшла в собі сили жити далі, любити свою родину, працювати, допомагати іншим.
І ось тепер…
Не вистачило одного дня.
Надія Петрівна вже записалася на евакуацію. На 10 жовтня за нею мало приїхати авто прямо до під’їзду. Вона мала зібрати речі й виїхати.
Вона вже мала шанс урятуватися.
Не вистачило одного дня…
Сьогодні її вбили російські авіабомби.
Її вивезли не ми.
Її вивезла російська війна…
І від цієї думки просто розривається серце.
Ми всі плачемо. Плаче родина. Плачуть друзі. Плачуть колеги. Плачуть люди, яким вона допомагала багато років.
Як це пережити? Як змиритися з тим, що людини, яка ще вчора була поруч, сьогодні вже немає?
Я не знаю.
Знаю тільки одне: ми не маємо права її забути.

Надія Петрівна залишиться в наших серцях назавжди — доброю, щирою, веселою, працьовитою, людяною. Людиною, яка не говорила багато про любов до України — вона доводила її своїм життям і своєю щоденною працею.
Надіє Петрівно, пробачте нам, що не уговорили Вас виїхати …
Не вистачило одного дня.
Спочивайте з миром, наша дорога Надіє Петрівно.
Нехай Господь прийме Вашу світлу душу і дарує Вам вічний спокій.
А всім, хто приніс на нашу землю це страшне горе, хто кидає авіабомби на мирних людей, — не буде прощення за ці злочини.
За кожне життя.
За кожну матір.
За кожну дитину.
За кожну родину, яка сьогодні плаче.
Нехай кожен злочинець понесе заслужене покарання.
А ми будемо жити, працювати і допомагати людям — так, як це робила Надія Петрівна.
Вічна пам’ять.
Вічний спокій.
Вічна вдячність..."